19 вересня в Києві на Львівській площі, 19 (Будинок художника) відбудеться спільний концерт джаз-рокової групи „The Mandry” та Віктора Морозова. Нам вдалося здибати одного з членів цього легендарного гурту, Ореста Жукевича, та розкрутити його на невеличку розмову, у якій він розказав нам історичні передумови, в яких „The Mandry” починали свою діяльність в 70-х та про особливості радянського джазроку. Як це все починалося? Ми почали на початку 70-х. Тоді було модно грати на танцювальних вечірках, які проводилис в таких львівських клубах, як „Ляпа”, „Енерго”, „Рокс”, „Газ”... Всі вони насьогодні припинили існування. У них грали пристойні львівські колективи, а найпопулярнішим був „Газ”, клуб будівельників. Там виступали найкращі колективи, чия програма була досить різноплановою. Завдяки оригінальності своїх програм в ньому зилишили свій слід група „Ореол” Балабана, і, можливо, “The Mandry”. Виступ тоді традиційно тривав три години, і слід було грати популярні молодіжні програми, до яких входили “Smokie”, “Slade”, “Sweet”, “Pink Floyd”, “Chikago” – тобто програма мусила бути різноманітною. У ній мусило бути вдосталь композицій танцювальних, але поряд з ними були присутні складні інструментальні твори. Останнє було нескладно для гуртів, оскільки навіть у тому ж „Ореолі” практично всі музиканти мали консерваторську освіту. Репертуар колективу не міг бути повністю побудованим на власних творах, Також постійно влаштовували джем-сейшни.До Львова приїжджало багато зарубіжних музикантів з Польщі, Чехословаччини, Югославії. І наші музиканти були одними із найславніших по всьому Союзу. Багато наших музикантів грали в Москві – це був єдиний кар’єрний шлях. Київ чомусь задавлював усе, що до нього потрапляло, тому все прогресивне й авангардове перло до Москви. Молодь тоді слухала більше класної, по-справжньому фірмової музики й була трохи краще вихована. Тоді було менше засилля російської музики, а люди виховувалися на добрій музиці. Ми слухали твори Гербі Генкока, Чіка Коріа, Манчжоні, Фергюссона. Дуже популярна тоді була болгарська музика – слухали твори Дімітрова, Лії Іванової, Карла Гота, Джорджа Мар’яновіча, – було на що рівнятися, було багато слов’янської музики. В асортименті були й добрі українські пісні, хоч їх було мало. А сраний комсомол – віддам йому належне – проводив постійні конкурси, і жодна концертна точка (ПК залізничників, Палац Молоді і т.д.) не пустувала. Були досить суворі художні ради, які давали чи не давали досвіл колективові на виступ, і таким чином забезпечували художню селекцію. Звісно, часто цієї селекції таки було надмір, але принаймні завдяки їй на естраду не виходила така кількість низькопробного продукту, як зараз. Власне, тепер ми й відчули необхідність хоча б мінімальної художньої корекції. Я вже мовчу про те, що тоді ніхто навіть не думав виступати під фонограму. Навіть якби просто хто вийшов виступати, але зіграв погано, його би закидали яйцями. І адміністрація клубів, і самі слухачі не дозволяли фуфлові попасти на сцену. Так чому саме джазрок? В 70-і ми грали в різних жанрах. Був і рок, і джазрок, і блюз. До власне джазроку ми повернулися в 2000 році. Можливо саме тому, що цей напрям вже повністю занепав. Хочеться згадати Юрія Шаріфова, який після відвідин кількох концертів сказав, що українського джазроку так і не з’явилося. Хоча передумови були – щоь подібне грали колись „Світязь” і „Смерічка”. Тоді було модно грати з мідною духовою групою. Потім це все зламалось, може, тому, що це надто кропітка робота. Єдине, що в нас є насьогодні – це оркестр Фокіна. Але в суто джазроковому стилі в нас не грає ніхто. Одним зі стимулів підтримувати воз’єднану групу став ентузіазм, з яким нас прийняли поляки – їх заперло те, щ ми граємо „в чотири дудки”, тобто з чотирма мідними духовими в складі. Вони знають, наскільки це складно. А в світі жанр продовжує існувати й розвиватися. Тому ми вирішили його відридити у нас. Нам це цікаво, і ми намагаємося передати це людям, які приодять на наші концерти. Поки що жодного буму з цього приводу, правда, не спостерігається. Ні одне львівьке радіо не пропагує цю музику. То в 70-і вам було нескладно пробитися повз ідеологічну цензуру? Нам доводилося бути трохи хамелеонами, дурити систему. Музиа їх цікавила менше, а тексти були, по-перше, англомовні, по-друге, взагалі другорядні в джазроковому жанрі. Наша музика базувалася на імпровізації й на майстерності, а імпровізація має мало спільного з політичною ідеологією. В крайньому разі ми підредаговували тексти, але якраз з ними в нас проблем не було. А ось саксофоністам нашим часто не давали вийти на сцену, оскільки саксофон – буржуазний інструмент; їм доводилося грати з-за куліс. Чому за весь час ви не зробили ходного запису? Ми маємо вдосталь концертних записів, а в студії писатися спершу не було можливості, а потім і сенсу, бо ми виконували переважно чужі твори. Але ми сподіваємося, що цей рік стане для нас переломним, і скоро на стулії в Маркіяна Дрібнюка (лідер гурту. – Ef) ми запишемо власну програму. Буде записано декілька інструментальних п’єс Аркадія Орєхова, відомого піаніста, і зо дві треті альбому буде власних копозицій. Щодо вокалу, то ось ми пробуємо співпрацювати з Віктором Морозовим – якщо добре піде, то запишемо з ним кілька пісень, звісно, українською мовою. Кого з сучасних виконавців ви можете відзначити як вартісних? О, багато кого. Мені подобається Океан Ельзи, Скай, Тартак, Гайтана, Ані Лорак, Пономарьов, Табаков... З молодих гуртів – львівський „Кожному своє” та “Mad Heads”. Це ті, кого я можу назвати по пам’яті, насправді мені подобається значно більше. Шкода тільки, що у Львові крім Філармонії й клубу „Пікассо” ніде виступати. Та й то філармонія не пристосована для неакадемічної музики. Цирк я за концертну точку взагалі не вважаю. А ще шкода, що у фаворі нашої публіки зараз не такі особистості, як Віктор Морозов (який зробив фантастичний вклад в українську музичну культуру), а всяке дриґання на зразок „Фабрики зірок”, де гарні тільки бюсти й ноги.А на яку публіку ви розраховуєте на концерті 19-го листопада? В принципі, слухати нас можуть любителі як джазу, та і року – кожен знайде щось своє. Хоча в першу чергу ми розраховуємо на людей, які пам’ятають нас ще із 70-х, або, принаймні, прожили ту епоху – люди, яким уже за сорок. І, звісно, на молодих любителі джазроку, які слухають старих“Chikago”, “Blood, Sweat & Tears”, “Earth, Wind & Fire” і т.д. Хоча ми усвідомлюємо, що наша музика не буде настільки популярною, щоб зібрати натовпи фанатів – як то було в 70-і, Шкода, що на останні 20 років мода на цей жанр була відсутня, і цей жанр у нас занепав.Джазрок сьогодні живий? Він живий на Заході. Там взагалі багато що живе. Головне, що багато з колишніх монстрів – ті ж “Chikago”, той же Джордж Бенсон – досі гастролюють. Сподіваємося, що рано чи пізно їх запросять і до України. Бо до нас зараз приїжджають рокові й джазові виконавці, а ось джазрокових катма. Зате в нас зараз я чув принаймні дві молоді групи (на жаль, не пм’ятаю їхніх назв), які грають з мідною секцією, що свідчить про те, що й у нас джазрок відновлюється. Чому ви так наголошуєте на мідній секції? Тому, що нехитра річ – просто гарно зрати на духовому інструменті. А от мати секцію, яка грає в 4-5 дудок, як-от оркестр Фокіна – це круто. Тут має бути і зіграність, і майстерність... Врешті, це купа роботи; знаю це на власному досвіді, бо в нас, „Мандрів”, духова секція відіграє ключову роль.Звідки взявся артикль перед назвою групи? Данина західним групам, на яких ви виростали?Частково. Але в першу чергу це тому, що вже існує франківський колектив „Мандри”, з яким ми не хотіли, щоб нас плутали – і разом з тим не хотілося міняти свою стару назву. Тому довелося злегка її модифікувати. То тепер можна сподіватися що “The Mandry” існуватимуть стабільно? Важко сказати. У всякому разі, 2008 рік став для нас дуже плідним – ми відіграли багато концертів, нас запрошують на фестивалі. Хочеться щось записати; періодично бракує часу, але ми працюємо в міру сил і можливостей. Ми старамося робити якомога кращу музику, покращувати саунд. Приємно, що нас критикували серйозні спеціалісти цього жанру – це допомагає в робоі. Хотілося би, звісно, попасти на радіо й телебачення, але, здається, їм не до нас... Захопившись спогадами, пан Жукевич пообіцяв, що за пару днів, як матиме час, розкаже ще трохи, Також він пообіцяв надати до нашого розпорядження трохи концертних записів гурту. Якщо так і буде, то за пару днів можете шукати тут трохи MP3шок.